Це була моя перша поїздка до Азербайджану, та ще й наодинці. Серед акредитованих журналістів на Перші Європейські ігри у Баку я була одна з небагатьох, якщо не єдина, яка приїхала одна, сама від себе, представляючи свій власний блог.
Місцеві дуже дивувалися такому моєму подорожуванню: «Ви що, зовсім сама приїхала?», «А як це ви сама тут гуляєте?», «До кого в ресторан ви їдете? Як це сама до себе?»
Дивувалася і я. І не тільки цьому. Вцілому, поїздка до Баку стала одним великим скупченням емоцій, перемішаних з купою знайомств і вражень: від міста, людей, звичаїв і погоди. З першого ж дня у азербайджанській столиці і ще довго після повернення додому я ділилася побаченим і відчутим у фейсбуці. Сьогодні я зібрала усі написані і ненаписані досі спогади в одну велику фінальну фоторозповідь про те, як я мандрувала східним колоритом, у перервах між зйомками спортивних змагань.
Казали, Баку — місто вогню. Приїхала — місто вітру. Зносить на кожному кроці з колоритною гарячою міццю. Про зачіску можна не турбуватися: її за вас зробить вітер на свій смак.
Казали, пахне там нафтою і грошима. Не знаю, пахне одеколоном, цигарками і тестостероном.
А я пахну солодко-місцевим гранатовим милом з моєї, пощастило, dedicated bathroom у номері в Media Village.
Мабуть скучатиму у Києві за тим, що тут іноді аж дратувало. Пориви вітру понад 10м/с; увага до себе, де б я не була (а ви їздили у метро так, щоб щоразу на вас дивився кожен, кожен!! у вагоні, одночасно?); помірний, але хаос на дорогах, які треба наловчитися переходити без переходу і світлофора; початок майже кожного діалогу з місцевими: «From Russia?» — «No, Ukraine!».
Але також і увага і допомога, де б я не загубилася; посмішки 24/7, навіть якщо я у втомленому негуморі; і кумедне у медичному пункті на моє «дякую!» — «дякую, нам дуже приємно, що ви до нас прийшли, приходьте ще!»; кухня, з якою вдалося ледве познайомитися, ала яка запрошує у повторні гості кутабами і солодкими смаколиками; і найбільший несвідомий комплімент «а ви спортсменка?» на вулиці, в метро, в магазинах.
А ще у моєму пакеті Duty Free пахло пахлавою і чаєм. Найкращі запахи. Після гранатового мила. /22.06.2015/
Окрема тема у Баку — це погода. Спекотно буває всюди, але такого палючого сонця і цілодобово ясного неба я досі не зустрічала. Це була моя найпівденніша поїздка, і +36 на початку червня застали мене зовсім зненацька. Виявилося, що сонце заспокоюється лише після восьмої вечора. Але маючи у планах і спорт, і прогулянки містом, і смачну місцеву кухню на обід, доводилося випробовувати свій організм на термальну міцність і хоч якось заповнювати намічені пункти у плані під назвою «Баку за 11 днів». Через погоду, яка насправді підступно зморила багатьох гостей Baku 2015, я не змогла насолодитися містом сповна, і фотографувала здебільшого на iPhone нашвидкуруч (усі квадратні кадри у цьому репортажі). На Fujifilm X-T1, який спеціально взяла для спортивних зйомок, зробила за увесь час не так багато кадрів, як планувала. Власне, усіх їх ви зараз і бачите на цій сторінці. А тому Баку — це перше місто, яке залишилося у моїй пам’яті не в фотографіях, а у відчуттях і емоціях.
Впіймала вечірнє місто крізь вікно автобуса, дорогою з фіналів зі спортивної гімнастики. Насправді, тільки з заходом сонця місто по-справжньому оживає, вулиці заповнюються людьми, як у нас у неділю вдень, — люди виходять гуляти у прохолоді. А я здебільшого у цей час поспішала на довгоочікувану вечерю, бо морське повітря 12 годин на добу сприяло понаднормовому апетиту. За столиком на вулиці у журналістській Media Village слухала багатомовний гамір навколо і дихала! Вдихала вечірнє повітря так, щоб вистачило кисню до наступного вечора, і видихала тепло, що назбирала за день то тут, то там, на вулицях гарячого Баку. /30.06.2015/
Перше, чим вражає Баку після погоди, — це привітність і гостинність місцевих. Я би навіть сказала, жвавий інтерес до гостей їхнього міста. Азербайджан тільки починає розвиватися у туристичному напрямку. А тому люди там дуже натхненно стараються показати свій дім у найяскравіших фарбах. Журналістам, а особливо фотографам, дісталося найбільше уваги після головних героїв Європейських ігор — спортсменів. «Фотографуйте місто дуже гарно», «сфотографуйте ще тут», «так, звісно можна фотографувати», «ви ж про це напишете?» — чула я у свій бік.
Після кількох днів в Баку я піймала себе на думці, що почуваюся незвично справжнім vip-ом.
Пріоритет на дорозі, коли нас журналістів везе автобус-шатл, перша медична допомога з турботою і ліками «take away», уся Media Village в оточенні охорони і камер-камер-камер… Волонтерка спиняє на вході в метро «а я вас пам’ятаю, як у вас справи, буду рада вам допомогти», працівник з супроводу «зараз проведу вас до банку, вас почекати на вулиці, поки ви поміняєте валюту? А потім я покажу вам місто. Куди ви хочете?». /15.06.2015/
Місто, де не можна залишитися непоміченою, особливо з північною зовнішністю. Сотні запитань за день, тисячі моїх позитивних відгуків про побачене на допитливе «як вам у нас?», розповідей, хто я і звідки, чим займаюся, де я навчалася і які мої плани на вечір. Стільки спілкування у подорожі наодинці в мене не було ще досі. Місто, де одиноким себе ні за що не відчуєш, місто, де поганого настрою апріорі бути не може, місто, де не загубишся ні на вулицях, ні у власних думках (на них там просто не буде часу за безперервним спілкуванням на кожному кроці).
Але…
Місто, в якому я не змогла би жити постійно. І навіть не у літній спеці і вітрах справа: надто гамірно у людних місцях, надто хаотично, особливо на дорогах, надто грає чоловіче его. Та повертатися у цю гру хаосу, суміш усього й одразу хочеться знову і знову.
Місто, де тепло, мабуть, і у найлютіші бакинські морози: увага місцевих до туристів така м’яка, огортаюча, хоч і здається злегка надокучливою спочатку. Там усі прагнуть зробити Баку вашим домом на час гостювання: припрошують, запрошують, пригощають. Час від часу така надмірна увага, як за північними мірками, вибиває з колії, і у своїй одинокості посеред азербайджанського компанійського колориту вбачаєш єдиний порятунок. Хочеться стати невидимою і нечутною, знайти найвідлюднішу вулицю і там перепочити від безкінечних привітань, запитань, поглядів і запрошень. А потім — знову повернутися до того теплого вулика, де ти вже зовсім своя. От тільки люди — нові друзі — навколо постійно змінюються, а буває і зустрічаються повторно на зовсім іншому кінці міста — центрифуга зі знайомств.
Якщо ви не спокійний екставерт, як я, то Баку видастся, напевне, вам зовсім іншим. І я залюбки послухала б ваші історії, занурилася б у ваш погляд на місто, бо його багатошаровість притягує, і там кожен знайде щось окреме для себе.
Ще одна розмова — самі вулиці. Баку змінюється, розбудовується, модернізується. Місцеві ностальгують за старим містом, за традиціями, які потроху заміщуються європейськими. Історичну частину столиці İçəri şəhər (з азерб. — Старе місто) можна обійти за кілька годин. Там стареча бруківка і будинки, що приховують таємниці старих часів за фактурними стінами. А ще дерев’яні балкони у килимах. Решта ж Баку буде вражати скляними хмарочосами, музеями дивакуватих форм і нафтовими вишками просто посеред тротуару на околицях міста. А ще в Баку дуже дбають про парки. В центрі залено і шумлять фонтани — єдиний порятунок від спеки окрім Каспійського моря.
А ще вулиці столиці Азербайджану все більше звучать англійською. Хто б міг подумати, що я зустічатиму там людей, які зовсім не розуміють російської, але легко підкажуть дорогу тощо англійською, яка зрештою за 11 днів у Баку вкотре закріпиться у моїх думках, частково викорінюючи українські і російські слова. Де-де, а в Азербайджані не сподівалася, що напрактикую English вкотре до такої міри.
Якщо ви дуже прагнете прохолоди посеред гарячих вулиць Баку, раджу один із мандрівних днів присвятити прогулянці Центром Гейдара Алієва. Заха Хадід — архітектор цього чуда — знає, як здивувати просторовими формами. Будівля-космос, після кількох годин у якій в мене розболілася голова (бо стіни, які одне ціле зі стелею і підлогою, витримає не кожен мозок). Але «вау» у свідомості звучало ще кілька днів після того. Найдивніше місце в Баку і однозначне must visit.
Цікаво, що в Баку у багатьох збулася давня мрія покататися у лондонських кебах. Тільки бакинські таксі пофарбовані у фіолетовий колір, а ті, що на час Ігор були призначені атлетам і членам олімпійських команд, — у білий.
Як вже писала, місцеві тільки звикають до потоку туристів. «Грузинів, турків, росіян і українців ми любимо, вони ніби рідні душі», — ділилася зі мною медсестра у медпункті. А от західні європейці, що вже казати про американців, — для азербайджанців все ще люди з іншого світу. Помітно, що Азербайджан готовий інтегруватися у світову спільноту вибірково, цінуючи своє автентичне і приймаючи поки лише легкі зміни і не зовсім різко-відмінні погляди. Але в той же час народ толерантний до всього, відкритий і мирний. Принаймні таке враження склалося у мене за час журналістської поїздки. Народ, який одне ціле; його гімн звучить потужно, а сила пульсує у єдиному руслі крові у венах кожного. На таку силу і єдність хочеться рівнятися.
Звичайно, на час Європейських ігор місто по-святковому причепурилося, приховало сірі моменти буденності і виставило напоказ усе найкраще і найблискучіше. Саме тому в мені грає цікавість повернутися туди ще раз, вже не «vip-гостем», якою себе відчувала з журналістським бейджиком, і заново відчути дух міста: справжній, буденний. Щось мені підказує, що відмінностей було б не так і багато. Але дуже сподіваюся одного дня мати можливість свої здогадки перевірити.
© Текст та фото: Юлія Олійник